Спільне дослідження Active Group та Experts Club проведене 11–12 лютого 2026 року методом онлайн-опитування (n=1000; репрезентативність за віком, статтю та регіоном; статистична похибка ±3,1%) Опитування охоплює доросле населення України (крім тимчасово окупованих територій).

Отримані дані дозволяють оцінити не лише рівень задоволеності населення, а й виявити структурні дисбаланси системи — фінансові, кадрові, інституційні та поведінкові.

54,6% респондентів оцінюють стан системи охорони здоров’я як «середній», 25,9% — негативно, і лише 19,6% — позитивно.

Така структура відповідей свідчить про домінування стримано-нейтрального сприйняття системи. Вона не розглядається суспільством як кризова або нефункціональна, однак і не асоціюється з якісним проривом чи відчутним модернізаційним стрибком. Переважання «середньої» оцінки вказує на інституційну стабільність без виразного ефекту реформ у масовій свідомості. Це означає, що структурні зміни, впроваджені останніми роками, поки що не трансформувалися у чітке відчуття підвищення якості медичних послуг або суттєвого покращення доступності для більшості населення.

Водночас відносно помірна частка різко негативних оцінок свідчить про збереження базової функціональності системи навіть в умовах воєнного навантаження. Населення визнає, що медична допомога загалом доступна, однак очікує більшої ефективності, фінансової захищеності та рівності доступу між регіонами. Низький рівень позитивних оцінок сигналізує про обмежену видимість результатів реформ у повсякденному досвіді пацієнтів: зміни сприймаються радше як адміністративні чи технічні, ніж як такі, що істотно покращили якість обслуговування. Таким чином, суспільна оцінка фіксує стан системи як працездатний, але недостатньо модернізований і чутливий до соціально-економічних викликів.

91,4% респондентів повністю або частково довіряють своєму сімейному лікарю. Такий показник є одним із найсильніших індикаторів ефективності реформи первинної ланки, оскільки свідчить про формування стабільних горизонтальних відносин між пацієнтом і лікарем. Запровадження моделі декларацій та фінансування через НСЗУ створило персоналізований формат взаємодії, у якому лікар стає не абстрактним представником системи, а конкретним фахівцем, відповідальним за супровід пацієнта. Високий рівень довіри означає, що первинна допомога сприймається як доступна, зрозуміла та відносно прогнозована у своїй роботі.

Водночас цей показник демонструє характерну для трансформаційних суспільств асиметрію: громадяни можуть критично оцінювати систему охорони здоров’я в цілому, але зберігати високий рівень довіри до конкретного лікаря. Така персоналізація довіри свідчить про те, що якість міжособистісної комунікації та професійна репутація лікаря мають більший вплив на сприйняття медицини, ніж інституційні зміни на рівні політики. Фактично первинна ланка виступає стабілізуючим елементом системи, який частково компенсує структурні недоліки інших рівнів медичної допомоги.

Лише 24,7% респондентів зазначають, що відчувають покращення після проведених медичних реформ, тоді як 50,5% не помічають позитивних змін. Така структура відповідей свідчить про обмежений вплив інституційних перетворень на повсякденний досвід пацієнтів. Попри автономізацію медичних закладів, запровадження нових механізмів фінансування та активну цифровізацію процесів, значна частина населення не асоціює ці зміни з підвищенням якості медичного обслуговування або зменшенням особистих витрат. Це означає, що реформа на рівні архітектури системи відбулася швидше, ніж її відчутний сервісний ефект.

Невідчуття покращення може бути пов’язане із збереженням значного фінансового навантаження на домогосподарства, чергами до вузькопрофільних спеціалістів, кадровим дефіцитом у медичних закладах та інфляційним зростанням вартості лікарських засобів. У сукупності ці фактори формують для пацієнта ситуацію, в якій адміністративні або управлінські зміни не компенсують реальних труднощів доступу чи оплати послуг. Отже, результати свідчать про необхідність переходу від етапу структурної трансформації до етапу підвищення якості сервісу, зменшення прямих витрат населення та посилення відчутної цінності реформи для громадян.

Більшість респондентів звертаються до лікарів 1–2 рази на рік, що свідчить про відносно низьку інтенсивність взаємодії населення із системою охорони здоров’я. Такий показник характерний для моделі, в якій медична допомога використовується переважно ситуативно — у випадку виникнення симптомів або гострих станів, а не як частина регулярного контролю стану здоров’я. Це відображає збереження реактивного підходу до медицини, коли пацієнт вступає в контакт із системою лише за наявності проблеми, а не з метою її попередження.

Подібна структура звернень вказує на те, що система охорони здоров’я поки що не сформувала повноцінної проактивної моделі управління здоров’ям населення. Низька частота контактів може бути пов’язана як із недостатнім розвитком профілактичних програм і стимулів до регулярних оглядів, так і з культурними та економічними чинниками, зокрема небажанням нести додаткові витрати. У довгостроковій перспективі така модель обмежує можливості ранньої діагностики та підвищує ризик ускладнень, що, своєю чергою, створює додаткове навантаження на систему.

78,9% респондентів оцінюють доступність консультації сімейного лікаря як легку або дуже легку, що свідчить про відносно ефективне функціонування первинної ланки медичної допомоги. Такий результат підтверджує, що стратегічний фокус реформи на розвитку сімейної медицини та механізмах контрактування через НСЗУ був структурно обґрунтованим і дав відчутний організаційний ефект у вигляді покращення доступу до базових послуг. Водночас висока доступність первинної допомоги не нівелює системних проблем вторинного рівня, зокрема черг до вузькопрофільних спеціалістів та обмеженої пропускної спроможності спеціалізованих закладів, що стримує формування цілісного позитивного сприйняття системи охорони здоров’я.

42,5% респондентів вважають, що їхні місцеві лікарні повністю або достатньо забезпечені сучасним обладнанням і ліками, тоді як 32,4% оцінюють рівень забезпеченості як недостатній. Такий розподіл відповідей свідчить про наявність відчутних диспропорцій у матеріально-технічній базі закладів охорони здоров’я, що може бути зумовлено як історичною регіональною нерівністю, так і наслідками воєнного періоду, включно з руйнуванням інфраструктури та перерозподілом ресурсів. Навіть якщо частина лікарень отримала модернізаційні інвестиції, нерівномірність їх розподілу формує неоднорідне сприйняття системи. Матеріально-технічна оснащеність залишається ключовим маркером якості медичної допомоги в очах пацієнтів, оскільки безпосередньо впливає на довіру до діагностики, лікування та загальної спроможності закладу забезпечити сучасний рівень послуг.

Понад 31% респондентів зазначають, що очікування прийому до вузькопрофільного спеціаліста перевищує два тижні, що вказує на обмежену пропускну спроможність вторинної ланки медичної допомоги. Тривалі строки очікування можуть бути пов’язані з кадровим дефіцитом, особливо у регіонах, де спостерігається відтік медичних працівників, а також із концентрацією спеціалістів у великих містах, що створює територіальні дисбаланси доступу. Додатковим фактором може виступати неефективність маршрутизації пацієнтів і перевантаження окремих закладів. У сукупності ці обставини свідчать про те, що саме вторинний рівень залишається структурним «вузьким місцем» системи, стримуючи формування безперервного та своєчасного доступу до спеціалізованої медичної допомоги.

68,2% респондентів зазначили, що у 2024–2025 роках регулярно оплачували медичні послуги або ліки власним коштом. Такий показник свідчить про значну частку прямих витрат домогосподарств у структурі фінансування системи охорони здоров’я. Попри наявність державних гарантій та програм компенсації, для більшості громадян медична допомога залишається фінансово обтяжливою. Це означає, що модель фінансування фактично зберігає високий рівень «out-of-pocket» витрат, що обмежує фінансовий захист населення та підвищує ризики нерівності доступу до лікування залежно від рівня доходів.

44,1% респондентів повідомили, що витрачають понад 10% сімейного бюджету на медицину, що свідчить про відчутне навантаження на домогосподарства. Для частини сімей, особливо з хронічними захворюваннями або низькими доходами, такі витрати можуть мати катастрофічний характер, витісняючи інші необхідні статті споживання. Висока частка витрат на лікування та ліки підкреслює потребу у посиленні механізмів фінансового захисту, розширенні програм реімбурсації та формуванні більш прогнозованої системи покриття медичних ризиків.

55,8% респондентів позитивно ставляться до ідеї запровадження медичного страхування в Україні, що свідчить про наявний суспільний запит на зміну моделі фінансування охорони здоров’я. Підтримка страхової моделі може розглядатися як реакція на високий рівень прямих приватних витрат на лікування та ліки, які сьогодні несуть домогосподарства. У суспільній свідомості страхування асоціюється з механізмом розподілу ризиків, більшою передбачуваністю витрат і потенційним зменшенням фінансового навантаження в разі серйозного захворювання. Такий показник демонструє готовність частини населення до переходу від моделі переважно прямої оплати до системи, що забезпечує колективне покриття медичних ризиків і підвищений рівень фінансового захисту.

64% респондентів повідомили, що стикалися з неофіційними платежами у медичних закладах, а 96,5% вважають систему охорони здоров’я повністю або частково корумпованою. Такий рівень сприйняття свідчить про глибоко вкорінений у суспільній свідомості образ медицини як сфери з високими корупційними ризиками. Навіть за умови поступового скорочення масштабів неформальних платежів у межах реформованої моделі фінансування, сам факт їх збереження підриває довіру до інституційних змін.

Корупційна компонента виступає не лише економічною проблемою, а й репутаційним бар’єром для реформи, оскільки формує переконання, що правила не є однаковими для всіх, а доступ до якісних послуг може залежати від неформальних механізмів.

Лише 21,9% респондентів проходять профілактичні огляди щороку, що свідчить про обмежене поширення регулярного медичного моніторингу серед населення. Такий показник вказує на переважання реактивної моделі взаємодії із системою охорони здоров’я, коли звернення відбувається здебільшого після появи симптомів, а не з метою раннього виявлення захворювань. Недостатній рівень профілактичної активності може бути пов’язаний як із браком стимулів та інформаційних кампаній, так і з фінансовими або часовими обмеженнями, що знижують готовність населення до регулярних обстежень.

48,1% респондентів зазначили, що відчули погіршення доступності медичних послуг унаслідок війни. Такий показник відображає системний вплив воєнного чинника на функціонування охорони здоров’я, зокрема через руйнування інфраструктури, зміну логістики надання послуг та перерозподіл ресурсів у напрямку екстреної допомоги. Погіршення доступності може проявлятися у зростанні черг, скороченні спектра послуг у певних регіонах та обмеженні фізичної досяжності закладів, що посилює регіональні диспропорції.

60,3% респондентів вважають відтік медичних кадрів головною проблемою медицини в умовах воєнного часу. Кадровий дефіцит є не лише поточним викликом, а й стратегічним ризиком для системи, оскільки скорочення кількості фахівців підвищує навантаження на тих, хто залишається, знижує якість обслуговування та ускладнює розвиток спеціалізованої допомоги. У довгостроковій перспективі саме кадровий фактор може стати визначальним для стійкості системи охорони здоров’я, адже відновлення людського потенціалу потребує значно більше часу та ресурсів, ніж відбудова матеріальної інфраструктури.

Більшість респондентів не користуються державною програмою реімбурсації вартості лікарських засобів, що свідчить про обмежене охоплення або недостатню інтегрованість цієї програми в повсякденну практику пацієнтів. Водночас 96,2% опитаних зазначили, що ціни на ліки зросли, що формує стійке відчуття інфляційного тиску в фармацевтичному сегменті. Сукупно ці фактори означають, що витрати на медикаменти залишаються одним із головних джерел фінансового навантаження для домогосподарств, особливо для осіб із хронічними захворюваннями, які потребують регулярної терапії.

67,8% респондентів зазначили, що їхні витрати на ліки за останній рік зросли більш ніж на 20%, зокрема 15,3% повідомили про зростання понад 50%. Лише 29,6% не зафіксували суттєвих змін, а випадки зниження витрат є поодинокими. Така динаміка свідчить про високий інфляційний тиск у фармацевтичному сегменті, що безпосередньо впливає на домогосподарства, особливо на пацієнтів із хронічними захворюваннями. Зростання витрат на медикаменти формує довгостроковий фінансовий ризик і може призводити до відкладеного лікування або скорочення обсягів терапії.

96,2% опитаних відзначили, що ціни на ліки зросли (52,3% — значно, 43,9% — помірно). Такий майже одностайний показник означає, що зростання вартості медикаментів стало універсальним досвідом для більшості населення. Сприйняття постійного подорожчання підсилює соціальну напругу, знижує відчуття фінансової безпеки та послаблює позитивний ефект від інших компонентів реформи. Фармацевтичний ринок у цьому контексті є ключовим чинником формування загальної оцінки системи охорони здоров’я.

50,5% респондентів орієнтуються на поєднання ціни та ефективності при виборі лікарських засобів, тоді як 25,0% ставлять на перше місце ціну, а 24,5% — ефективність. Це свідчить про раціоналізацію споживчої поведінки: пацієнти намагаються балансувати між економічними можливостями та медичними потребами. В умовах інфляційного зростання цін саме компроміс між вартістю та якістю стає домінуючою стратегією прийняття рішень.

38,2% респондентів зазначили, що країна-виробник не має для них значення, 33,4% надають перевагу імпортним препаратам, а 28,4% — українським. Такий розподіл демонструє відсутність чіткої домінації одного сегмента та свідчить про відносно прагматичний підхід споживачів. Частина населення все ще асоціює імпортні препарати з вищою якістю, однак значна частка орієнтується не на походження, а на доступність та довіру до конкретного бренду або рекомендації лікаря.

Водночас вторинна ланка залишається структурно перевантаженою, а кадровий дефіцит — ключовим системним ризиком, що посилюється воєнним чинником. Обмежена пропускна спроможність спеціалізованої допомоги, регіональні диспропорції та відтік медичних працівників формують довгострокові виклики для стійкості системи. Паралельно з цим зберігається високий рівень прямих витрат домогосподарств на лікування і ліки, що свідчить про недостатній фінансовий захист населення та потребу у розширенні механізмів страхування або державних гарантій.

Корупційне сприйняття медицини продовжує підривати довіру до інституційних змін, навіть попри позитивні зрушення в цифровізації, зокрема впровадження електронних рецептів. У цілому система перебуває на етапі структурної стабілізації після масштабної трансформації, але для переходу до наступної фази розвитку необхідне підвищення якості сервісу, скорочення фінансового навантаження на пацієнтів та зміцнення кадрового потенціалу.

дослідження ліки медицина СОЦІВОЛОГІЯ

Last modified: 3 Березня, 2026